У січні 2005 р. Ю. звернулася із позовом до О., треті особи: С., К., Л. - про поділ майна подружжя. Зазначала, що в період шлюбу ними набуто спільне майно: квартира N 82; квартири N 60 - 61 та автомобіль "Ауді А-6".

Просила поділити спільне майно, виділивши їй у власність 1/2 частину квартири N 82 та 26/100 частин квартири N 60, інше майно залишити у власності відповідача.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 7 червня 2006 р. позов задоволено частково.

Постановлено визнати за Ю. та О. право власності по 1/2 частині квартири N 82 та по 1/2 частині автомобіля "Ауді А-6". У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 20 листопада 2006 р. рішення суду скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У касаційній скарзі О. просив ухвалу апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права й неправильне застосування матеріальних норм права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства у справах про визнання або оспорювання батьківства, материнства та стягнення аліментів, керуючись ст. 55 Закону України від 7 лютого 2002 р. N 3018-III "Про судоустрій України", Пленум Верховного Суду України постановляє:

1. Звернути увагу судів на те, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України (далі - СК) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 р.

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК.

2. При розгляді справ названих категорій суди мають ураховувати, що відповідно до п. 2 розд. VII "Прикінцеві положення" СК норми законодавства, які регулювали шлюбно-сімейні правовідносини, втратили чинність із 1 січня 2004 р., за винятком норм розд. V "Акти громадянського стану" Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС), які зберігають чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття спеціального закону.

3. Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини.

Так, при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., необхідно застосовувати відповідні норми КпШС, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір'ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

З метою забезпечення правильного та однакового застосування судами законодавства, яке регулює корпоративні відносини, формування єдиної судової практики у цій сфері, здійснення належного захисту судами прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб та держави, які пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням і припиненням діяльності господарських товариств, Пленум Верховного Суду України ПОСТАНОВЛЯЄ дати судам такі роз'яснення:

1. При розгляді справ, що виникають із корпоративних відносин, суд повинен з'ясувати, якими нормами матеріального права регулюються відповідні відносини, і на основі цих норм вирішувати справу.
Корпоративні відносини регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Господарським кодексом України (далі - ГК), законами України від 19 вересня 1991 р. N 1576-XII "Про господарські товариства" (далі - Закон про господарські товариства), від 23 лютого 2006 р. N 3480-IV "Про цінні папери та фондовий ринок", від 10 грудня 1997 р. N 710/97-ВР "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" (далі - Закон про Національну депозитарну систему), від 15 травня 2003 р. N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (далі - Закон про державну реєстрацію), Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженим рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (далі - ДКЦПФР) від 17 жовтня 2006 р. N 1000, Положенням про депозитарну діяльність, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 17 жовтня 2006 р. N 999, Положенням про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу акціонерного товариства, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 22 лютого 2007 р. N 387, Положенням про проведення контролю за реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних товариств, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 23 грудня 1998 р. N 199, іншими нормативно-правовими актами.
Положення законодавчих актів, які діяли до набрання чинності ЦК, застосовуються в частині, в якій вони не суперечать цьому Кодексу.

У зв'язку з прийняттям Сімейного кодексу України (далі - СК) та внесенням суттєвих змін до норм матеріального права, які регулюють правовідносини щодо укладення, припинення шлюбу, визнання його недійсним та майнових прав подружжя, з метою забезпечення правильного й однакового застосування законодавства під час вирішення справ даної категорії Пленум Верховного Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є дати судам такі роз'яснення:

1. При розгляді справ, які виникають у зв'язку з укладенням, припиненням шлюбу, а також з інших сімейних відносин, необхідно виходити з положень Конституції України, норм СК, Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), Закону України від 23 червня 2005 р. N 2709-IV "Про міжнародне приватне право"та інших нормативно-правових актів, що регулюють сімейні відносини.
Згідно зі ст.11 СК при вирішенні спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

2. Заява про надання особі, яка досягла чотирнадцяти років, права на шлюб (ст. 23 СК) повинна розглядатися судом в окремому провадженні (ч. 3 ст. 234 ЦПК).
При цьому до участі в справі залучаються один або обоє батьків (усиновлювачів) неповнолітньої особи, піклувальник,особа, з якою передбачається реєстрація шлюбу, а також інші заінтересовані особи.
Заперечення батьків (піклувальників) щодо надання права на шлюб не є підставою для відмови в задоволенні заяви, оскільки головним критерієм для задоволення заяви про надання права на шлюб є встановлення судом факту про відповідність такого права інтересам заявника.
Резолютивна частина рішення повинна відповідати вимогам ч. 2 ст. 23 СК, згідно з якою суд надає право на шлюб (а не знижує шлюбний вік), а також містити прізвище, ім'я та по батькові особи, право на шлюб з якою надається судом.

3. Відповідно до ст.104 СК шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя чи оголошення його померлим, а також шляхом його розірвання за заявою подружжя або одного з них судом чи органом реєстрації актів цивільного стану (далі - РАЦС).
Вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу, суди мають враховувати, що воно проводиться органами РАЦС лише у випадках, передбачених статтями 106,107 СК. При цьому питання про розірвання шлюбу вирішується незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
Розірвання шлюбу судом відбувається: за наявності в подружжя спільних неповнолітніх дітей; за відсутності згоди одного з подружжя на розірвання шлюбу, крім випадків, передбачених ст. 107 СК; за спільною заявою подружжя, яке має дітей, відповідно до ст. 109 СК; за позовом одного з подружжя відповідно до ст. 110 СК.

Вивчення судової практики в справах про трудові спори показує, що в основному ці справи судами України розглядаються і вирішуються правильно. Разом з тим деякі суди допускають неповноту підготовки справ до судового розгляду і з'ясування їх обставин, що призводить до тяганини і перегляду судових рішень в касаційному або наглядному порядку. У зв'язку зі змінами, внесеними до законодавства про працю, деякі положення вимагають роз'яснення.
З метою усунення недоліків при розгляді трудових справ Пленум Верховного Суду України, П О С Т А Н О В Л Я Є:

1. Звернути увагу на необхідність неухильного додержання при розгляді трудових спорів Конституції України, КЗпП і інших актів законодавства України.
Діяльність судів по розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці.
2. Судам слід мати на увазі, що відповідно до статей 3 і 221 КЗпП в порядку, передбаченому главою XV цього Кодексу, підлягають розглядові індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої приналежності, в тому числі членів кооперативів, їх об'єднань, членів колективних сільськогосподарських підприємств, членів інших громадських організацій, які перебували з ними в трудових відносинах, членів селянських (фермерських) господарств, осіб, які працюють за трудовим договором із фізичними особами.
Спори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, не підлягають судовому розгляду в порядку цивільного судочинства, а вирішуються в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів.Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується в загальному порядку.